Всеволод Поліщук «Орден Лева та Ключа»

Наші дні. У Львові стається кілька загадкових смертей і головний герой Радецький, колишній ресторанний піарник, а тепер журналіст, поступово втягується в розслідування. І далі все закручується навколо таємних орденів, ключів, «Перехресних стежок», кулінарних містифікацій та дивних містичних збігів.

І хоч формально це детектив, та для мене це радше така собі прогулянка Львовом, замаскована під розслідування. Автор тут часом поводиться як дуже досвідчений гід: веде вас вузькими вуличками, показує якусь деталь на фасаді й одразу витягує з неї цілу історію.

Недарма в тексті часто згадується Умберто Еко. Бо тут теж є щось від інтелектуального детективу з історичними вставками, семіотикою та рясними посиланнями на масову культуру. І намішано всього тут справді багато: історія міста, геральдика, архітектура, журналістика, ресторації, література та галицька кухня та міські легенди. Подано це теж доволі цікаво – не лише через неформальні розмови на вулицях, а й через переписки в месенджерах, меми, пошукові запити в гуглі та ші.

Постійно виринають згадки про сучасних письменників, акторів, музикантів і політиків. Від Клопотенка з Фреймут до Семківа з Джозефін Джексон, від Паліндрома й «Один в каное» до гуртів 1914 та «Мертвого півня». Місцями це справді виглядає як зріз нашої сучасної культурної епохи, запакований у дещо похмурий львівський нуар із присмаком сирника.

І сам Радецький мені теж сподобався. Він простий і справжній. Із купою болячок, комплексів та почуттям провини. Розслідуючи цю справу, він водночас ходить колами навколо власних неправильних рішень і ніяк не може забути колишню дружину, з якою йому доводиться співпрацювати. Ця особиста лінія добре заземлює всю історію, додаючи їй чогось щемкого й дуже людяного.

Під кінець сюжет книги несподівано переходить у гостросоціальні теми: переселенців, «правильних» українців і ще щиріших галичан. І тоді Львів у книзі постає ще дещо іншим – темнішим, нервовішим і втомленішим. Містом, яке зараз дуже швидко змінюється, бо війна посунула людей, мови, звички, страхи й уявлення про те, хто тут «свій», а хто «чужий».

Класна історія для тих, хто хоче зануритися в трохи нуарний осінній Львів, поблукати його темними вуличками й дізнатися про це місто щось нове. Або ж засумніватися в тому, що вже знали раніше.

Упевнена, цю книгу полюблять, точно.

Хтось — за динамічну оповідь, екшн-ритм та карколомні повороти (особисто я з команди повільно-медитативного темпоритму, але таких меншість, знаю). Або за обігрування класичних детективних тропів в українському сетингу часів повномасштабного вторгнення.

Інші — за цайтґайст, актуальні теми, й несподівані камео. Ще за Львів, його стіни, легенди й людей. За пісні. За небанальні алюзії.

А я от полюбила за прекрасні сюжетно виправдані інфодампи (хто розуміє, той розуміє). За трикстерську зухвалість, яка могла б обурити деінде, але так органічно вплелася тут. За погляд на їжу як вітальну силу (лібідозну, як сказав би дідо Зіґмунд). За Львів листопадовий (мій улюблений). За рефлексії на тему ідентичності, так близькі кожному, хто згодився не там, де народився. За чоловічий погляд на стосунки, які геть не male gaze (серйозно, уже була готова обурюватися черговій фантазії на тему gen X + gen Z, але ні, пізніше розвитку цієї арки подумки аплодувала зрештою). За те, що знову під паросолькою «детектив» отримала оригінальну, ексцентричну й щемку оповідь про втрати, вразливість, другі шанси й любов (до людей, міста, борщу) на межі з гіперфіксацією, в якій до того ж ще й згадується гурт Тостер (оцього привіту з субкультурних нульових точно не очікувала), 1914 та Somali Yacht Club. І за те, що вже знаю, куди наступного разу у Львові піду за сирником ☺️