Ілларіон Павлюк «Книга Еміля»

"Життя - це все, що від зараз i далі. Інше спогади"

То неймовірно. "Книга Еміля" - про маму. І про матерів.

Еміль не вміє спати. А ще він має дуже чудову здібність, якої позбавлені ледь не всі дорослі, а також і діти - він вміє мріяти. А його мама майже щоранку забуває хто є вона, Еміль та й взагалі все на світі. Еміль має їй то нагадувати. Вони переїджають на засніжений острів, де хлопчик зустрічає багато різних людей та, які проводять його через різні події до того, поки в пустій кімнаті не лунає дзвінок від його померлого брата. Брат просить його допомоги, щоб повернутися.

Так поступово звичайні люди починають поводитися вкрай дивно, а потім Еміль зустрічає… не просто людей. І потрапляє фактично у ті світи, про які йому розповідала мама. Поступово Еміль знайомиться з тими світами, зустрічає супутників, які теж йдуть його шляхом - русалку, йотуна та звичайнісінького мартина, який вміє говорити. Тепер його мета - не загубитися в тих світах, врятувати світ, брата, маму… але й себе.

Персонажі дуже вдало уособлювали збірні образи - вчителя-пʼяниці, вчительки-матері, яка не вміє нею бути, нещасного хлопчика, який відчайдушно хоче бути дорослим, але водночас стає тим, хто булить іншого, бо інакшого не знає, директора, який і не хотів би ним бути, дівчини, яка не хоче бути скривдницею, хоча її народ це робив поколіннями, велета, який не велет і не має таланту свого народу, а хоче його віднайти та багато інших

Ця книга неймовірна. Вона дарувала мені багато гачків та спогадів з дитинства - телефон, гарячий хліб по дорозі з магазину, носовичок квадратиком в кишені та багато інших. А також ця книга дала те, чого я завжди шукаю в книгах - непередбачуваність. Я майже ніколи не розуміла, що буде далі, як повернеться, хто зустрінеться. Переплетіння часів, подій, зміни - все це іноді вводило в оману і тримало в напрузі. Дуже довго я була з відчуттям, що нічого не розумію. Але я знала, що я отримаю відповіді, що автор та історія не залишать мене ні з чим. Хоч деякі питання все ж і залишилися.

В історії Еміля та власне майже всіх дітей у книзі (навіть якщо вони вже дорослі) - багато болю. І цей біль зовсім не вигаданий, бо як не прикро то визнавати, багатьом дітям не вистачає того, аби їх любили просто за те, що вони є. І їм не треба нікому доводити, що вони варті, або не бути в тіні померлого брата чи сестри, що їм не треба кращої долі, а просто щоб мама була. І в дитини мама - то найбільший скарб, перша людина, перший дорослий, який більший за весь всесвіт. І так добре, коли мама захищає тебе.

Ця історію про мрії та мрійників. Дуже важливо мріяти і йти до своєї мрії. Іноді мрія може трансформуватися, або в процесі кардинально змінитися, тому шлях до мрії - дуже важливий. І я думаю, що варто зберігати в собі вміння мріяти і в дорослому віці, бо іноді за тонною справ ми про це забуваємо.

Звісно це тільки друга історія від Павлюка, яку я прочитала, але є невеличке відчуття, що я знову залишилася трошки в дурнях. Бо з одного боку - це повністю вигадана, фантастична історія про любов, силу духу, хоробрість та сімейні узи, а з іншого - хто знає, чи не повністю то Емілева вигадка 😉